Що з цьогоправда?

Замовник - граф Франц фон Вальзеґґ. Він хотів виконати месу пам'яті дружини Анни, яка померла в лютому 1791 у двадцять років, і мав звичку купувати чужі твори, щоб видавати за свої. Тому листа й гроші передавав посередник, а ім'я графа Моцарт, найімовірніше, не знав.

Джерело: Спогади Антона Гербека, 1839; критичний звіт NMA.

«Чарівна флейта», прем'єра 30 вересня 1791. Того ж року і «Милосердя Тита» для Праги.

Так переказувала Констанца, і так записав біограф Німечек у 1798 році, через сім років після смерті. Інших свідчень немає. Слова про «сірого посланця», який приходить нагадати про замовлення, теж звідти. Красива історія, але перевірити її неможливо.

Джерело: Німечек, «Життя Моцарта», 1798.

Тридцять п'ять. Він народився 27 січня 1756 і помер 5 грудня 1791.

Історію розповів співак Бенедикт Шак у 1827 році, через тридцять шість років. За нею, 4 грудня Моцарт і троє близьких - сам Шак, свояк Франц Гофер і бас Франц Ксавер Ґерль, які тоді співали в «Чарівній флейті», - проспівали готові частини, і на Lacrimosa Моцарт відклав ноти. Це єдине джерело, і воно пізнє. Може бути правдою, а може бути спогадом, що змінився за роки.

Джерело: Некролог Шака, Allgemeine musikalische Zeitung, 1827.

Жодних доказів. Лікар записав причину смерті як «гостру просовидну гарячку», що в мові того часу означало сильну гарячку з висипом. Чутки про отруєння ходили Віднем у 1820-х, і старий Сальєрі їх заперечував. Широко версія розійшлася через маленьку трагедію Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» (1830), потім через п'єсу Шеффера і фільм «Амадей» (1984).

Джерело: Запис про смерть, Відень, 5 грудня 1791; Пушкін, 1830; Шеффер, 1979.

На похороні 6 грудня в соборі святого Стефана музики не було: короткий обряд біля каплиці. Але 10 грудня в церкві святого Михаїла відбулася поминальна служба, яку влаштував Еммануель Шіканедер - директор театру, де щойно почали грати «Чарівну флейту». Найімовірніше, там звучали Introitus і Kyrie: інших готових частин ще не було, а нот самого виконання не збереглося. Це перше відоме виконання Реквієму, хай і уривками.

Джерело: Документ архіву церкви святого Михаїла (знайшов Вальтер Бравнайс 1991 року) і газетна замітка від 13 грудня 1791.

Поховання було звичайним, третього класу, за правилами імператора Йосифа II: без каменя, кілька тіл в одній ямі, без процесії до цвинтаря. Так ховали більшість віденців. Це не могила для бідняків, але місце справді загубилося: на цвинтарі святого Марка стоїть умовний пам'ятник.

Джерело: Реєстр поховань собору святого Стефана; Браунберенс, «Моцарт у Відні».

У Lacrimosa, після восьмого такту, на словах «judicandus homo reus». Усе далі дописав Зюсмайр.

Невідомо. Рукопис Lacrimosa закінчується після восьмого такту, і це виглядає як кінець роботи. Але Hostias у рукописі доведено до кінця, з позначкою «Quam olim da Capo» на полі, а порядок роботи над частинами ніде не записано. Останнім міг бути будь-який із двох аркушів.

Джерело: Автограф, Австрійська національна бібліотека, Mus.Hs. 17561.

На Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року хтось відірвав кут з одним із трьох написів «Quam olim da Capo». Шматок не знайшли.

Констанці потрібен був гонорар, тому твір мав бути закінчений. Спершу вона звернулася до Йозефа Айблера: той дописав оркестр до кількох частин «дня гніву» і зупинився. Тоді роботу взяв Франц Ксавер Зюсмайр, двадцятип'ятирічний учень і помічник Моцарта. Він дописав Lacrimosa, написав Sanctus, Benedictus і Agnus Dei й повернув музику початку у фінал.

Джерело: Лист Зюсмайра до видавництва Breitkopf & Härtel, 1800.

Стоїть, але не його. На титулі написано «di me W. A. Mozart 1792»: підпис і дату вивів Зюсмайр, наслідуючи руку вчителя, вже після його смерті. Замовник мав отримати твір Моцарта, і він його отримав.

Джерело: Партитура, передана замовнику; критичний звіт NMA.

2 січня 1793 у Відні, на концерті на користь Констанци. Вальзеґґ виконав його як «свій» лише в грудні 1793.

Так. Він переписав партитуру своєю рукою і 14 грудня 1793 року диригував нею у Вінер-Нойштадті як автор. Але вперше повністю Реквієм прозвучав раніше, 2 січня 1793 у Відні, на концерті на користь Констанци. Тож Вальзеґґ був не першим, хто його виконав.

Джерело: Спогади Антона Гербека, 1839.

Чотирнадцять частин у восьми розділах. Редакція Левіна додає п'ятнадцяту - частину на слово «Amen», дописану з начерку, який Моцарт лишив незакінченим.

Флейт і гобоїв - найсвітліших духових в оркестрі. Замість них басетгорни, м'які й приглушені, і саме звідси темне звучання.

Грецькою: «Kyrie eleison» - «Господи, помилуй». Це найдавніші слова служби, старші за латину, і їх так і не переклали.

Lux aeterna повторює музику Introitus і Kyrie без жодної зміни, тільки зі словами про вічне світло. Твір замикається в коло.

Понад 300 дукатів - ушестеро більше, ніж граф Вальзеґґ заплатив за весь твір. Концерт на користь Констанци влаштував у Відні барон Ґотфрід ван Світен, покровитель музики, який підтримував родину після смерті Моцарта. Для вдови з двома маленькими синами це були гроші, на які можна було жити.

Про записочки 1826 року розповіла Констанца: після смерті Моцарта на його столі знайшли кілька аркушиків із музикою, і вона віддала їх Зюсмайру. Що в них було, вона не знала, а самі записочки не збереглися. Зюсмайр так само дописав за нотатками Моцарта незавершений концерт для валторни, тож розповідь правдоподібна. Але що саме в Sanctus чи Agnus Dei Моцартове, перевірити неможливо.

Джерело: Максиміліан Штадлер зі слів Констанци, 1826; критичний звіт NMA, 2007.

Навпаки. 1825 року композитор і теоретик музики Ґотфрід Вебер написав у журналі «Cäcilia», що більша частина Реквієму не Моцартова. Бетховен читав статтю з олівцем і на полях відповів коротко: «о ти архіосел» і «о ти подвійний осел». Його примірник журналу зберігається в Бібліотеці Конгресу США.

Джерело: Примірник «Cäcilia» 1825 року з позначками Бетховена, Бібліотека Конгресу США.

Так. Шопен помер 1849 року в Парижі й просив, щоб на його похороні звучав Реквієм Моцарта. Жінкам тоді не дозволяли співати в парафіяльних церквах, і архієпископ дав згоду лише з умовою, що співачок не буде видно. Тож у церкві Мадлен солісток, серед них оперну співачку Поліну Віардо, подругу Шопена, поставили за чорну завісу. А музику самого Шопена ми теж слухаємо разом: Перший фортепіанний концерт.

Джерело: Описи похорону 30 жовтня 1849 року в біографіях Шопена.

50 дукатів - рівно стільки, скільки граф Вальзеґґ заплатив Моцартові за замовлення 1791 року. Відтоді рукопис Реквієму зберігається у Відні, нині в Австрійській національній бібліотеці.